Wednesday, 19 February 2014

Ніч з 18 на 19 лютого. Синопсис.


15.00. Руки в ноги. З сином на майдан. По дорозі приєднався чоловік. Ідемо сім'єю вулицею Богдана Хмельницького. В підземному переході через Пушкінську кричить чоловік з метро: «Не ідіть туди! Там война! Там война!» Виходимо з переходу. Сила силенна людей, яких випустили з офісів, валить в метро, питаючи: метро їде чи не їде? Здвигаємо плечима. На майдан також ідуть люди, але небгато.
Виходимо на Хрещатик і  йдемо в напрямку майдану. Видається мало людей.
Проходимо через прохід біля поштамту. Чоловіки кричать: жінкам не ходить!
16.30 (приблизно) Стоїмо біля підземного переходу біля бокового входу в поштамт. Чомусь всі дивляться на пагорби, де Жовтневий палац. Дивимося і ми.
Виступає Юрій Луценко. Звертається до беркутівців і співробітників МВС. За п'ять років його перебування міністром МВС він ні разу їх не послав на кровопролиття. Цікаво: вони його чують?
Якесь дивне затишшя.
Раптом на пагорбі величезна маса робокопів витісняє вниз по схилу різнокольорову масу людей. Ті хлинули вниз, біжать, з'їжджають, котяться. На майдані всі завмерли. Майдан завмер.
Зі сцени на беркут: «Скоти!»
Хоч кровопролиття нема, але видовище моторошне.
Деяка невпорядкованість дій беркутівців, не зовсім рівно рухаються. Зупинаються, в очікуванні нового наказу. Якесь ворушіння в рядах.
На сцені слово бере священик. Здається, греко-католик. Читає Отченаш і 12 разів «Богородиця діва радуйся!»
Водночасно, приблизно на шостій «Богородиці», вирівнюються ряди робокопів, підтягуються пару метрів вгору. Завмирають.
На сцені хтось виступає, звертаючись до беркута: мовляв ви – цеми, ви такі, як ми, подумайте, кого ви захищаєте? Як ви будете дивитися жінкам і дітям в очі? Вам пообіцяли квартири? Як ви в них житимете? Мовляв, совість замучає. Заклик відмовитися і не виконувати накази. Аргумент совісті в цій ситуації видається заслабким. Перший ряд робокопів стоїть, нагорі, біля палацу – якась метушня.
Виступає комендант Жовтневого палацу, який щойно повернувся з Жовтневго, щоб перевірити чи нікого не залишилося в будівлі. Каже, що одна частина беркуту вивертає рюкзачки євромайданівців і риються в їхніх речах. Хтось поряд каже: там, в Палаці лишилися всі продукти, одяг. Беркут мародерствує. Комендант каже, що інша половина беркуту – не побігла мародерствувати. Приходять на майдан друга частина моєі сім'ї: донька й зять. Приносять мені теплий одяг. Я перевдягаюся і перевзуваюся.
18.00 (приблизно). На сцену виходять політики. Пі-пі-пі! Хочеться ригати. Ну можна ж уже змінити платівку! Секситські заклики піти з майдану жінкам і дітям (де ви тут бачите дітей?). Пі-пі-пі. Розійтися? Жінок – півмайдану. Виступаючі явно не розуміють, як говорити  до людей на майдані.
Розчарована. Чомусь видалося, що зараз все зависне. Розвертаюся, іду додому.
Чоловік і мої діти лишаються. Чоловік іде на переговори з послами на сьому годину.
19.00. Приходжу додому, залажу в ванну, слухаю новини. Є можливість почути про ситуацію іззовні. Розумію: а) те, що говорять зі сцени для беркута – практично не має сенсу. Навіть якщо хлопці без шоломів, вони не можуть усе внятно почути. Єдиний звук, на який вони, можливо, потенційно можуть зреагувати: це впізнавана мелодика і ритміка молитви, та й то, для тих, для кого вона є впізнаваною.
 б) чую заклик керівництва беркуту: «Жінки і діти, покиньте майдан, буде здійснюватися антитерористична операція!». Пі-пі-пі! Повторюється монотонно, безперервно запис. Пі-пі-пі!
Моє почуття гідності зачеплене, я вискакую з ванни, сушу голову, вдягаюся дуже тепло і біжу на майдан.
21.00 (приблизно), виходжу дворами до Ярвалу, дивлюся чи нема тітушок. Нема. Виходжу на Прорізну, спускаюся вниз до Грінченка. Дзвонять по телефону донька і зять. «Ти де?». «Іду до вулиці Грінченка». «Кажуть, там беркут». Готуюся до розмови з беркутом. Беркута нема. Вільно проходжу на майдан.
Людей дуже багато.
Стоїмо біля поштамту, але оддалік, чомусь здається, що можуть знову завалитися балкончик і колони від вибухів шумових гранат.
Шумові гранати вибухають по дві з черговістю у 20-30 хвилин (здається). Причому кожна пара вибухів різної сили. По світловому спалаху, який за долю секунди передує звуку, вже автоматично визначаєш силу звуку, який послідує. Тому вони не лякають. Вибух може на мить перелякати від несподіванки лише тоді, коли не завважив блиск попереду.
Народ розбирає і розбиває бруківку. Видно утрамбовану землю. Стоять вервечкою: багато жінок і дівчат. Я не стаю у вервечку. Знаю, що маю простояти ніч, коли маса людей почне розсмоктуватися. Мені треба берегти сили.
Розібрали бруківку навколо фундамента колони з голубим глобусиком з голубами. Оголений фундамент. Відходжу від колони. Здається, може впасти.
Дивимося на зображення на будинках профспілок. Я питаю: як вони (уроди) ще не обезточили його? Як ще не обезточили сцену? Тим, хто тримає зображення і звук – респект!
Діпутатів нема. Пі-пі-пі! Майдан тримає Нищук. Респект.
21.30. Я стою з моїми дітьми, зятем та їхніми друзями. Друзів багато. Добре освічена молодь. Кандидати наук і менеджери середньої ланки. До нас приєднується мій чоловік. Каже, що посли пішли на нараду в МЗС.  Говоримо про переговори, які відбудуться між опозицією і Януковичем. Чомусь переконання, що вони все «розрулять». Треба лише перечекати 1,5 години. Лише питання: як їх перечекати? Молоді члени моєї родини та їхні друзі носять і передають каміння. Я стою, бережу сили. Я знаю свої сили. Я – просто масовка. Ми повинні показати світу, що ми – нормальні люди. Поряд за мною – такі самі розумні інтелігентні обличчя. Багато «вуйків». Багато молоді. Студенти. Я розрізняю їх серед маси іншої молоді. Бомжа побачила лише одного. Він був у пальті (старомодне пальто з сукна з каракулевим коміром), яке кілька днів тому нам віддали «на прання», однак ми вирішили не прати його і повернули назад. Побачили на бомжі. Посміялися. Один старий прибирає розкидані на дорозі уламки каміння на одну купу. Правильно робить, бо на одному такому я підвернула ногу. Дівчинка ходить з сміттєвим пакетом і (!!!!!) збирає сміття. Молоді кандидати наук, що біля нас, і менеджери середньої ланки відстежують на своїх ґаджетах новини іззовні.
Гупають гранати – ніхто вже не реагує. Передова палить вогонь, щоб зупинити натиск беркуту. Організовано перенесення дров, дерева. Несуть дошки, ящики. Несуть безперервно оберемками. Тягнуть по землі мішками. Жїнки і чоловіки. Жінка несе пластмасовий столик.
На сцені лише Нищук і священослужителі. Ще раз респект. Ще раз респект, хто охороняє звук і «картинку» на будинку профспілок.
Відчуваю незнайомий запах. Гази? У мене набрякає вся слизиста.
Питаю, чи є краплі в ніс? Немає ні в кого. 
24.00 (без п'яти). Розуміємо, що опозиція і президент ні про що не домовилася. Пі-пі-пі.
Ми злі і замерзлі, ідемо у моє видавництво «Дуліби», що на Бесарабці. Туалет, чай.
Повертаємося на майдан. Я не розумію: з кількох вікон профспілки валить вогонь.
Що таке? – питаю. Знизують плечима. Ще ніхто не знає, як це сталося. Де пожежники? Знизують плечима. Нема. Пі-пі-пі! Забігаючи наперед, скажу, що пожежна машина змогла протиснутися через беркут лише через годину. Пі-пі-пі! Ми стояли і дивилися, як горить величезний дім профспілки, як плавляться жалюзі, як лопаються вікна і виривається вогонь назовні і стає від доступу кисню ще сильнішим, як перекидається вогонь з однієї кімнати на іншу. Як перекинувся вогонь на другу частину будову. Без великого екрану, на якому ми дивилися панорамну картинку, сумно. Добре, що є звук. За це – респект.
Наближаюся до передової. Не доходжу. Зупиняюся біля сцени.
Діпутатів нема. Пі-пі-пі! Нищук – респект. Священики різних конфесій стоять на сцені – респект. Вони по черзі говорять. Це тримає майдан. Сестра (не побачила якої конфесії, здається римо-католичка) читає вервичку. Гупають шумові гранати. Валить вогонь, стоїть дим. Ті, що на сцені стоять. Один священик тримає ікону, розвернену в бік беркуту.

2.00. Повертаюся до поштамту.
Зі сцени оголошують: від СБУ, що по Володимирській, вийшла група тітушок.
Велика маса чоловіків кинулася туди. В тому числі, мій зять та його колишній однокурсник Юра. Зять доручає мені свою палицю.
Я думаю: може, це провокація, і зараз зі сторони Городецького повалить беркут і нас зачистять? Мене заспокоюють, що ні.
До мене час від часу підходять чоловіки і просять віддати палицю. Я відмовляю: це не моя, зятева.
Повертаються наші хлопці від «тітушок». Там достатньо людей, вони вже зайві.
Ноги і поперек гудуть. Хочеться сісти. Знаходимо біля «Мальтійської» польової кухні пеньочки для рубання дров. Сідаємо з донькою. Підходить до нас однокласник чоловіка зі Стрия Василь Бичко і розповідає, як удень вони взяли в полон майора МВС. «Де він тепер?» - питаємо. «Відвели в штаб».
Наших хлопців – нема. Носять дрова і шини. Багато дров і багато шин.
З палатки «мальтійськогої» кухні вибігає чоловік і питає, чи не змогли б ми допомогти. Ми радо погоджуємося.
Заходимо в палатку. Тепло. Переходимо в другу. Стаємо до столу. Стіл чистий. Дощечка чиста. Одноразові гумові рукавички. Стаємо і робим бутерброди для передової. Я, донька і чоловік. Один ящик канапок на десять хвилин. Через кожні десять хвилин приходить чоловік, який несе канапки на передову. Після п'ятого ящика каже: просять води.
Дівчата на кухні валяться з ніг. Хапаються за поперек. Ходять «на автоматі». Михайло – головний шеф-кухар спокійний, чемний, розважливий. Керує ситуацією. Одна з жінок каже йому: «Міша, а ти знаєш, що ми лишилися єдиною кухнею?». «Знаю». Працюють мовчки. Без паніки. Приходять люди. Їм розливають суп, чай, накладають гречку з підливкою.
Одна з кухарів, львів'янка, присіла. Слухаючи, що відбувається на сцені, каже саркастично: «Ведучий майдану (Євген Нищук) керує діями протестувальників. А де «командри»? Де політики?». Капєц.
Ми закінчили свою справу, прибрали після себе, виходимо на вулицю. На сцені – ті самі. Нищук, священики і сестра.
Оголошують, що Львів, Франківськ і Луцьк взяли ключові точки (МВС, СБУ, мерію). Це піднімає дух. Львів'яни вирушили на поміч майдану. Це піднімає дух. Піднімає дух спільне виконання гімну. Запис «Я не здамся без бою». Гімн за ніч виконується регулярно.
Беркутівська сторона від Жовтневого палацу поставила масивні прожектори, які засліплюють людей. Спершу це тривожить. Потім звикаєш.
4.00. Ми знаємо, що зараз – найтяжчий момент. І не можна йти з майдану. Ми дуже втомлені. Людей мало. Лишилися лише «ПМЖ»-майданівці, студенти, багато молодих семінаристів. На лавочках сидять жіночки, років по 60-70, гріючи одна одну і мовчать. Не йдуть з майдану. Мовчазна сила.
Оглошують, що у беркутівців – зміна на «свіжі сили». Приїхав черкаський беркут. Почалося заворушення: носилки з пораненими, одні за іншими, одні за іншими. Ведуть попід руки поранених. Одні за іншими.
Ми стоїмо. Біля нас батюшка, який щойно служив на сцені. Старий чоловік з сивою бородою. Тримає в пакеті хрест і ікону. Дивиться на все це. Не йде.
Повз нас оживився потік людей з мішками дров і каміння.
Молода дівчина підходить до нас з донькою і пропонує грілки, щоб ми приліпили на спини.
Ми даємо собі слово достояти до шостої.
Євген Нищук оголошує, що львів'яни на підході. Це піднімає настрій.
Протесувальникам допомагає вітер. Дим валить на беркут. Той відповідає водою з бранспойтів.
5.00. Не витримуємо, втомилися, хочемо іти додому. Однак повз нас ідуть на передову загони самооборони. Бачимо, що це молодь. Зелені хлопці.  Прострелює асоціація з Крутами. Серце рветься. Не можемо піти геть.
5.30. Замерзлі і втомлені повертаємося додому. Нас п'ятеро. Відчуття вини, що ми покидаємо майдан. Настрій поліпшується, коли бачимо тих, хто рухається назустріч, в напрямку майдану. Багато таксівок. «Підмога!» - думаємо ми.
Ноги не несуть. Проходимо по Грінченка. Піднімаємося по Прорізній. На «чистому повітрі» починаю кашляти. Біля Золотих воріт стоїть кобрівець і гаїшник. Зупиняють всі машини, що їдуть в напрямку майдану. Я питаю своїх: «А що буде, якщо я крикну «Банду геть!» ))) Мені радять не робити цього.
Ми демонстративно зупинилися і дивимося, як вони спинили машину.
Я не витрмала і таки гукнула весело «Банду геть!»
Приходимо додому. Включаємо новини. Відчуваю, що надихалася всякої гидоти. Голова. Кашель. Набряки.
Лягаю спати. Провалююся.

1 comment:

  1. Пані Марино, ми думками з усіма Вами! Молюся за Вас і за нашу Україну - на жаль, це все, що можу зараз зробити

    ReplyDelete