Крим. Бути в окупації.

Мені довелося побути кілька днів на окупованій, пардон, тимчасово окупованій території. Приводом стала презентація книги Лілі Хайд «Омріяний край» про долю кримськотатарського народу, яка пройшла, за висловом сестри Мустафи Джемілєва, в «партизанських умовах». Окрім видавничої, я мала суто антропологічну мету: я їхала в анексований Крим – як у дослідницьке «поле», мені цікаво було подивитися на людей, які не захотіли жити (не скажу – «в Україні», тобто в державі), а  скажу «з нами», тобто з українцями. І в тому числі зі мною, яка багато років мирно співіснувала (навіть симпатизуючи одне одному), з мешканцями маленького селища Кача Севастопольської міськради – в місці, де 100 років тому була заснована перша в дореволюційній Росії авіаційна база і школа, яку успадкував Радянський Союз і, відповідно, де вчилися аси-пілоти (включно з Василем Сталіним), і де тепер знаходиться авіапідрозділ російського чорноморського флоту. В селищі Кача довгий час було закрите військове містечко, але після здобуття Україною незалежності стало (окрім стратегічних місць, зокрема аеродрому) відкритим.

Усі мої попередні роки тривалих сезонних проживань у цьому містечку справляли враження, що Росії, вибачте за слово, «на фіг не потрібен цей флот», їм потрібен лише цей шматочок землі, яка стала для них, як хворому без нирок – діалізом на час, поки не знайдуть йому для пересадки нову нирку. Про це свідчило багато фактів, зокрема, тотальний занепад цього – колись процвітаючого – селища, дивовижна байдужість до рівня проживання його мешканців – сімей військовослужбовців. А гуртожиток РЧФ, який знаходиться в єдиній історичній будові Качі – першій авіаційній школі, - можна було б демонструвати в фільмах жахів (або, як я любю говорити, «ужосів»), в порівнянні з якими гуртожитки і комунальні квартири радянського часу видаються п'ятизірковими готелями. Так заср...ти історичну пам'ятку і в таких принизливих умовах тримати свою армію може держава, яка не викликає поваги.

Містечко стало відроджуватися, коли перестало бути закритим, і на його територію запустили туристичний бізнес.

Те, що Кача проголосує за приєднання до Росії, у мене не було і сумніву, хотілося побачити, як змінилося життя мешканців після здійснення «споконвічної» мрії (back to the USSR), хотілося подивитися очима антрополога, як на День Росії (а це в цьому році мало святкуватися в Криму 4 дні – 12-15 червня ?!!!) і День Севастополя (святкування було заплановане на цілий тиждень ?!!!) «веселится и ликует весь народ».

...Отже, їхала я в Крим зі спокоєм антрополога, який сприймає будь-яку територію, хай навіть окуповану, хай навіть маргінальну, хай навіть небезпечну, депресивну і т.д. – суто як дослідницьке «поле», яке не викликає ніяких емоцій, окрім дослідницьких інстинктів. Це відчуття може зрозуміти лише польовик: яка це насолода працювати в полі. Однак чесно признаюся, все-таки один раз на окупованій кримській території мене відвідала емоція. Це сталося дуже несподівано для мене, а саме: на пропускному пункті тіпа на «кордоні» (в Джанкої) при вигляді першого російського прапору і прикордонного окупаційного посту, мене знудило. Під горло підкотився клубок. Це тривало всього кілька секунд, після чого мене опанував звичайний для антрополога стан дослідницького драйву, який тривав до кінця подорожі.

Я чомусь думала, що перебування на території Криму дозволить мені уявити собі ЩО почували люди на окупованих і анексованих німецькими фашистами територіях у роки Другої світової війни, уявити, що відчували в 1939 році мешканці Західної України, коли пришйшли «визволителі». 
Однак насправді тут виявилося все інакше.

Спробую класифікувати свої враження за темами.

Кордон,

або

Мало лі шо

Професійність української та російської прикордонної служб можу оцінити як рівнозначну, а от поведінкові моделі – дещо інакші. Звичайно, це не є репрезентативна вибірка, це лише 4 прикордонних контролі в двох вагонах двох поїздів на 3 постах – Новоолексіївка (1), Мелітополь (1), Джанкой (2). Тим не менше, для людини спостережливої, якою є антрополог за багатолітнім польовим досвідом (☺вибачте за нескромність, це я про себе), випливло багато цікавих деталей.

Російська сторона. В вагон заходить бригада десь із 4-5 чоловік і розподіляється по купе. Загалом прикордонники працювали чітко, спокійно і небагатослівно, хоча при в'їзді в Крим стався інцидент: жінка-прикордонниця закатала істерику провідникові за те, що той проходив по коридору під час прикордонного контролю. Цікаво, що інша прикордонна бригада (при виїзді з півострова) ніяк не прореагувала на те, що провідниця паралельно з прикордонним контролем виконувала свої обов'язки. Скандал був неприємний, суто бабський, і його я ще опишу пізніше, у зв'язку з іншою темою.

Хочу сказати, що поведінкові моделі російських прикордонників на в'їзді і виїзді з Криму мені здалися однаковими, незалежно від того, в який бік перетинався кордон українцем чи кримчанином. Здавалося, вони (за винятком тієї сумашедшої баби) отримали настанову працювати за лозунгом, який я згодом прочитала на одній із футболок приїжджого молодого чоловіка в Качі: «Вежливость берет города».

Мені цікаво було, як російські прикордонники (не як представники держави, а як люди) почували себе на ЦІЙ території. Перший раз мені здалося, що вони всію своєю серйозністю хочуть довести, що вони в Криму надовго і всерйоз. І навіть оголтіла прікардонніца, яка накинулася на провідника, що мирно йшов з купою білизни в руках, сприйнявши це як образу своєму «государству» і собі особисто як представникові цього «государства» - підтверджувала мої думки. Однак повертачись поїздом назад, з Криму, у мене думка щодо «надовго і всерйоз» пропала.

У мене склалося таке враження, що прикордонники (повтрюю – як люди) НЕ БУЛИ впевнені чи надовго вони в Криму, тому й старалися бути про всяк випадок обережними і максимально толерантними: МАЛО ЛІ ШО?

Українська сторона. Можливо я помиляюся, але мені здалося, що судячи з того, куди направлявся поїзд – в Крим чи назад – прикордонники підсвідомо міняли свою поведінку. Якщо їдеш туди – тебе перевіряють без особливого ентузіазму, провадячи це як рутинну формальність.

А назад – то все було набагато цікавіше. Назад служба була ПРИКОРДОННИМ КОНТРОЛЕМ, хоча й без дурного фанатизму. Принаймні я оцінила.

У мене в купе якраз їхали два цікавих екземпляри.

Перший екземляр – севастополець українського походження. І не просто українського походження, а такий собі класичний український дядько. Спершу він говорив до мене з жахливим українським акцентом, незважаючи на те, що я говоила до нього по-українськи, однак з наближенням до Києва він перейшов на смачну українську мову. Цей опецькуватий дядько читав електронну книгу, пізніше на лептопі насолоджувався (sorry, я підглянула – це суто дослідницький інтерес) якусь мелодраму, паралельно слухаючи в навушниках Вівальді, він постійно демонстрував знання  лінгвістики (коли попутниця сказала про прикордонника «дотошний», він вважав за необхідне перерахувати всі синоніми, які є до цього слова). І от цей, начебто начитаний дядько активно пояснював нашій супутниці, чому Крим (і він особисто !!!!) проголосував за Росію. І тільки те, що я щойно розлупила свої баньки на другій полиці, врятувало його від того, що я його словесно не розшматувала. Ця розмова відбулася ще на кримській стороні, і цей дядько виглядав таким самовпевненим, як в принципі всі хворі на яничарство!

На українському ж кордоні з'ясувалося, що він не має запрошення до України. А за законом, всі мешканці Криму віком від 18 до 60 років повинні мати підтвердження мети поїздки. А їхав він на ювілей брата. Ось тут, як тільки з'явилася реальна загроза висадки з поїзда, образ цього самовпевненого яничара луснув, як мильна бульбашка. І став він звичайним українським дядьком, який провинився. По ньому (судячи з попередніх телефонних дзвінків, які він робив) було видно, як він страшенно хоче потрапити до себе в село на Чернігівщині, на сільський івент брата, що все життя пропрацював лісником і тепер, виходячи на пенсію, хоче відірватися по повній.

Прикордонних вів себе дуже правильно. Доскіпувався, однак при цьому уникав стресової ситуації – дуже влучно жартував.

Кінчилося усе тим, що перепудженого дядька не висадили і дозволили йому в'їзд в Україну (зауваживши жартома, мовляв, ми ще ліберали, а от у Новоалексєєвці вас би точно висадили). Той з полегшенням витер з себе кілограм поту, яким його обсипало.

І я подумала: «Блін! І чому ж ти, падло, захотів у Росію, якщо в принципі не байдужий до України?!»

І коли дядько, до речі, дуже делікатно, зауважив щось про те, що, мовляв, навіщо робити людям перепони, я не витримала і нарешті визвірилася: «Взагалі-то перепони зробили ви. Адже це ж ви не захотіли з нами жити, то й сиділи б у своєму Совєтському Союзі!» Дядечка заціпило. І, здається, він пронікся. Бо всю решту дороги він подавав мені тапочки, заряджав мій мобільний телефон від свого ноутбука, витягав і засовував чемодан і розмовляв чудовою українською мовою, пересипаною українськими фразеологізмами, якій би позаздрив будь-хто, що живе в Україні. Мені чомусь здається (хотілося б вірити), що повернеться він у Крим з відчуттям, що даремно він проголосував.

Але ж: йопересете! Ну чому такі, як він, кому Україна небайдужа, проголосували проти неї? Як антрополог з соціобіологічними пріоритетами скажу, що стадність – одна з форм соціальної поведінки тварин і людин.

...Наш прикордонник у Мелітополі був чудовий. Це думка людини, кількість перетинів кордонів якої далеко перевалило за сотню, і яка, відповідно, бачила різні типажі прикордонників.

І ось який сюжет стався з іншим пасажиром.

Їхала з нами дівчинка 25-26-літнього віку, що відноситься до категорії жінок (без образ) «восторженная дура», але при цьому – цілковито «мілоє созданіє».  Поверталася вона з круїзу Чорним морем через Ялту. Наш прикордонник, ухоркавшись з героєм із гoрода-героя, отримав ще одну халепу. Наше мілоє созданіє через гіперактивне вживання макіяжу на всіх фотографіях (16-літньою, 25-літньою в українському паспорті і 24-літньою – на закордонному паспорті) виглядала по-різному. А враховуючи те, що в поїзді вона була «нєнакрашеная», то прикородннику довелося довго чудуватися, що розріз очей і форма губ всюди була різною. Він довго жартував, аби зняти напруження, намагаючись знайти 11 подібностей в 3-х фотографіях і живій натурі.

Прикордонних пожартував: ви як автобус з білоруськими дітьми, що перетинають вагон: фотографії дитячі, а вони всі сидять з вусами!

Я, звичайно, своїм довгим носом запідозрила, що справа з «мілєйшим созданієм» може бути зовсім не в фотографіях,  і тому, як тільки прикордонник вийшов із нашого купе, попросила його (тобто созданіє) дозволу подивитися на паспорти і фотки. Відкриваю я український паспорт і мене осяває: «Еврика!».

 «Дєточка! – кажу я мілєйшему созданію. – Справа не в фотці, а в тому, що написано під нею». «А шо такоє?» «Ви просто із Донєцкой області!».

Виявляється, що навіть коли вона їхала в Крим лише у неї одної на всеь вагон перевіряли чемодан, пожартувавши: «Взагалі ми дєвочєк поки ще не перевіряли, давайте ви будете першою!».

Ви бачите, як делікатно, однак пильно працюють наші прикордонники: з одного боку ні одна паршива муха не пролетить, а з іншого, навіщо травмувати людину підозрами тільки за те, що вона з Донецької області? Можна все зробити хитріше – по українськи.

А мілєйшеє созданіє до кінця дороги розглядало з інтересом всі свої фотки, а потім, «нафарбувавшись», випитувало у нас із дядьком: а тєперь я похожа?

Три місяці після референдуму

або

чому не «веселится и ликует весь народ»?

Я їхала в Крим з упевненістю, що там на мене чигає величезна небезпека. Всі навколо відмовляли мене  їхати у цю «стрьомну» подорож, або ж попереджали: «Будьте обережні!» Я ж належу до того типу людей, яких небезпека не лякає, а заводить, тож із почуттям піднесення рвалася на анексовану територію. Я уявляла, як маси екзальтованих кримчан цілують портрет Путіна; принаймні плюють на все українське) б'ють ногами тих, хто говорить українською мовою; розмахують російськими прапорами, співаючи російський гімн і т.д. Я ТАК мріяла побачити, як на день Росії і День Севастополя «веселится и ликует весь народ!»

І уявіть собі моє розчарування, коли я (будучи в трьох місцях – Сімферополі, Севастополі і Качі) НІЧОГО ЦЬОГО НЕ ПОБАЧИЛА.

Усюди панує ГЛУБОКОЄ УНИНІЄ.

В магазинах, як в часи мого радянського дитинства, – антиізобіліє. Український товар закінчується, російський ще не завозять. Щоправда, є українська контрабанда. І от, стоячи біля прилавку, думаю: кому надати перевагу: кримському місцевому продукту чи завезеному українською контрабандою? Коли я ставила це питання своїм, вони спершу казали: звичайно, українській контрабанді. А от я думаю інакше: якщо обструкція анексії, то по-справжньому, а не за подвійними стандартами. Мені здалося непатріотично заради бабок поставляти продукт окупантам. Крим з голоду не помре: у них хороша молочна, хлібопекарська індустрія, не кажу вже про овочі й фрукти. А контрабанда – це зло: по-перше, не люблю все нелегaльне, якщо ти дозволяєш собі нелегально торгувати, то чому ти засуджуєш нелегітимну анексію Криму? По-друге, це прояв слабкості: любов до бабла затьмарює логіку. Саме тому я заповажала Макдональдс: закрився в Криму.

Бізнес у Криму завмер. Туристів нема. Вулиці порожні. Пляжі, кафешки, ресторани – полноє униніє. Я своєї Качі такою ще не бачила: напевно такою вона була в кінці 80-х.

Перехід з гривні на рубль для простих людей виявився невигідним. По-перше, це відобразилося на цінах, по-друге, на зарплатах (розмови про те, скільки недоплатили, якщо перевести в гривні – це рутинна повсякденність сучасного Криму), на пенсіях (я чула тричі розповідь про те, як отримали пенсію 5 тисяч рублів, і їм на місяць не вистачило, хоча гривневої пенсії завжди вистачало). Щоправда, люди розповідають про це без образ на російську владу, без ажіотажу. Спокійно, я б сказала, якось покірно.

Підготовка до Дня Росії і Дня Севастополя в Качі проявилася лише в тому, що вперше я побачила, як на території колишнього військового містечка викосили суху траву. Щоправда, якось не по-українськи: діагонально-шаховим способом: «тут косю, а тут не косю, потому шо лєнь». А це мої скромні підрахунки прояву народного «патріотизму» до російського: зафіксовано мною людей з колорадським лєнточками – двоє (обидва у Севастополі на день міста, обидва віком 25-30 років), футболок, що демонструють російський патріотизм – 8 (на людях), російські прапорці в машинах – приблизно 1 на 10 (тобто 10%).

Але головне: ходячи по Качі і Севастоплю на День Росії і міста героя, я постійно питала себе, словами з української реклами горілки: «А свято де?».

Я спеціально поїхала на ключовий день святкування Дня Росії і Севастополя у місто-герой і судорожно гасаючи по центру і набережній, шукала ознак свята. Їх не було. Ніде.

Я вже набралася наглості і стала лізти на рожен: вдягалася «на священні дні» в жовто-блакитне, розмовляла українською мовою (навіть у Севастополі). Мене аж заїло, ніхто навіть вусом не повів. Не здивувався, не насторожився.

Я, звичайно, не збираюся радіти з того, що в Криму зараз униніє. Це є абсолютно природна психологічна реакція, яка наступає після якогось великого сплеску емоцій, після ейфорії. Це явище давно вже визначили дослідники культурного шоку: коли різко міняється ситуація культури (в широкому значенні слова, уключно з політичними, етнічними і т.д. чинниками), спершу наступає етап ейфорії: ой, як нам все подобається! Другий етап – це етап апатії, а  часом і ненависті до нового: і чому я радів, дурень? Як же мене це дістало! Третій же етап – стабілізація психологічного стану: так, я не в захваті від усього цього, але вже навчився з цим жити.

Зараз Крим якраз перебуває на переході від другого до третього етапу: кримчани вчаться жити в нових умовах. Це не завжди для них вигідно чи приємно, але що поробиш? Треба жити далі.

Чия ж це все-таки територія?

або

«Олень всегда прав»

Отже, тепер один із найважливіших моментів. Чий є Крим?

Звичайно, офіційно світ анексію Криму не визнав. Тобто де-юре, це не є Російська федерація (хоч вона й ретельно «помітила», як кіт, свій простір державними маркерами: прапорами на держустановах, табличками і виборчими білбордами). А де-факто Крим не є українським. Нехай правники розбираються в цьому. Моє завдання як антрополога передати стереотипи мислення і поведінкові моделі звичайних людей, які там живуть.

Почну з того самого скандального випадку, коли ошаліла бабенція-прикордонниця напала на нашого провідника, який мирно проносив повз неї білизну. Коли вона визвірилася на нього, мовляв, чого Ви тут ходите? - він огризнувся: я в своєму вагоні. Читай: я тут (у вагоні) на своїй території, а ти?

Мене ця фраза зацікавила, настільки звичаєво-правовою вона мені видалася.

І почну я здалеку. Якось, їдучи карпатськими селами машиною, я бурчала на корів і собак, які ходять по дорозі і майже лізуть під колеса. А місцевий чоловік, який сидів поруч мене, сказав: «Вони праві. То – їхнє село і їхня дорога, це ти тут – чужа». Собаці і корові начхати на те, що існують «людські закони», правила дорожнього руху, і що проїзжою частиною не можна ходити. За законами природи, вони тут господарі «Олень всегда прав» - так називається одна книга із звичаєвого права малих народів Росії.

Така ж сама поведінка притаманна і людям. Їдучи за кермом цими ж карпатськими селами уночі, я весь час боялася збити кого-небудь: молодь поверталася з клубу, дискотеки чи «кавалєрок», ідучи якщо не посередині вулиці, то принаймні і не намагаючись звернути на узбіччя. «Вони у себе вдома» - пояснював мені той самий чоловік. Вони на своїй території, а я – на чужій. Я повинна поважати їхню звичку ходити вночі дорогою, а не нав'язувати їм свої правила (у даному випадку дорожнього руху).

Такими є принципи звичаєвого права, і у такий спосіб вони суперечать офіційному.

За логікою звичаєвого права, трактував ситуацію і провідник. Це він знаходився на своїй території, а вони прийшли до нього на територію зі своїми (як на нього) дебільними правилами. Це вони нав'язали йому цей кордон і ці додаткові проблеми, які заважають йому виконувати свою роботу.

Типова окупаційна ситуація.

Їдучи в Крим, я й хотіла побачити цю окупаційну ситуацію. Однак такою вона була лише для одного сегменту населення, КОРІННОГО населення Криму – кримських татар.

Корінне населення Криму почуває себе тут в окупації. Це – головне. І тому не мають НІЯКОГО ЮРИДИЧНОГО ПРАВА на життя будь-які інші аргументи, якими прикривають ностальгію за радянським минулим той сегмент населення, яке (або чиї батьки та діди) вважало, що спецпоселення, ГУЛАГ – це харашо (оскільки самі там служили), що Сталін – це харашо і т.д.

Саме тому 90% населення кримських татар мають протестні настрої (дані з абсолютно компетентного джерела).

Інші групи населення. Є невеличка група населення кримчан російського і українського походження, які так само сприймають нову владу як окупаційний режим.

Між тим, набагато більша частина «слов'янського» населення Криму сприйняла, як відомо, анексію із великою долею «патріотизму». Я ці настрої не застала, однак охоче вірю.

А зараз звичайні НЕКОРІННІ кримчани (народ) поводиться по відношенню до України за принципом: «Куме, Ви шо, обідилися?»

Розкажу цей анекдот, щоб стало всім зрозуміло. Карпатське село. Німецька окупація. Один кум «здав» німцям другого кума (за зв'язки з УПА) за 2 корови. От жене цей перший кум дві щойно отримані корови додому, а назустріч німці ведуть другого кума з руками за спиною. Другий подивився на першого і спередсердя плюнув. А перший на те: «Тю! Куме, Ви шо – обідилися?»

Так ті люди, з якими я спілкувалася багато років у Качі, ставилися до моїх жартівливих питань з приводу приєднання до Росії: «Марина, тю, Вы шо, обиделись?» Вони дійсно почувають переді мною певну незручність, однак не більше, ніж коли людина, яка багато років стриглася в одного перукаря, раптово змінила його на іншого.

Загалом ЦЕ (некорінне) населення НЕ почуває себе зараз в Криму, як на окупованій території. І це їхнє право. Адже «олень всегда прав».

«Ви не розумієте, що таке батьківщина!»

або

кримські татари

Отже, є принаймні один сегмент населення Криму, який сприймає нинішній режим як окупаційний. Це кримські татари плюс невелика частина «слов'янського» населення.

Абсолютно зрозуміло, що за часи незалежності українська держава нічого не зробила для кримських татар. Мені не хочеться бути ментором і повчати наших державних мужів щодо то, що вони робили неправильно протягом всіх років нашої незалежності. Бо це виглядає, як вболівальник на футболі краще знає від футболіста що робити на полі.

Я просто констатую факт. І знаю точно, що не треба тішити себе ілюзіями, що «так погано» стало лише при Януковичі. Ющенко поводив себе так само, засилаючи до кримських татар своїх «посланців» зі своїми ультиматумами і працюючи з так званими «добрими татарами», які потім перекочували до Януковича, і тепер (вони ж!) поїхали до Путіна на поклін.

Отже, українська держава не зробила для кримських татар нічого доброго, але, за великим рахунком, і нічого поганого вона їм не зробила. Найголовніше: вона їм не заважала. Так, не допомагала, так, не підтримувала, але й не принижувала, не репресувала, не шкодила. За України всі самозахвати землі якось непомітно перейшли в правове поле (за старим звичаєвим правом давності), українська держава просто закривала на це очі. Чи закрила б на це сусідня держава? Навряд.

За словами кримськотатарської інтелігенції, 18 травня цього року, коли нова влада заборонила і всіляко перешкоджала проведенню відзначення дати депортації кримських татар, вони усвідомили, наскільки вільно вони себе почували в Україні.

Що ж сталося 18 травня 2014 року?  Задовго до події, кримських татар всіляко пресували щодо проведення акції. Тобто акцію дозволяли, однак при умові присутності величезної кількості міліції, омону (Страх России безграничен). Щоб було «как в России», мовляв, з метою безпеки (Страх России безграничен). Однак напередодні 18 травня акцію взагалі заборонили (Страх России безграничен). Зас ловами очевидців: «такого приниження ми давно не зазнавали».

За України ніколи не було і натяку на таке. Кримські татари завжди збиралися скільки хотіли, де хотіли. І завжди був мир. Україна не боялася кримських татар, натомість страх России безграничен. І це хороший знак для нас. Це не прояв сили. А наоборіт.

І ви уявляєте, яку «зухвалість» дозволили собі кримські татари у цьому році на 18 травня? Вони, всупереч забороні, провели акцію.

Це відбувалося, як відомо, в районі Сімферополя, одному з 300 місць «компактного проживання кримських татар у Криму». Називається він Ак-Мечеть («Біла мечеть», до речі, перша назва Сімферополя) біля будівлі мечеті. До речі, побувавши в тому районі, я побачила єдиний за час мого перебування прапор кримськотатарського народу, який майорить при в'їзді в цей район.

Місцева влада змінила курс маршруток, які зазвичай обслуговують район. Тобто на гору, де розташований район, люди ішли пішки, цілими потоками, різними дорогами. Тисячі і тисячі.

Пригнали ОМОН в кількості, що мала затьмарити людей, які хотіли вшанувати пам'ять депортованих (Страх России безграничен). Чоловіча частина мирних демонстрантів у знак протесту випрямила середній палець, стиснувши решту. Мені сказала одна жінка, вчитель за спеціальністю: «І Ви уявляєте, Марино, до чого вони довели нас, що навіть я, дивлячись на чоловіків, намагалася випростати середній палець!»

Нова влада напередодні 18 травня раптово заборонила проведення масових акції в Криму до 7 червня. Чому до 7 червня? Невже знала «сакральність» дати? Та ні, просто це «День русской словесности», після якого ідуть, як квіточки, « День Симферополя»,  «День (а точніше – тиждень) Севастополя» і чотириденний «День России».

Враховуючи протестні настрої кримських татар, Росія вирішила піти по давньому, відомому ще з часів жандармської Російської імперії, сценарію «кнута и пряника». Оскільки «кнут» трохи стрьомно застосовувати (надто довго Крим був з Україною, а Україна, як відомо, - не Росія, тут, як-не-як ТЕРИТОРІЯ СВОБОДИ), то почали повально роздавати прянікі.

По-перше, «реалібілітувала» кримських татар (напевно, в Росії забули, в якому столітті вони живуть: наприклад, нормою в ХХІ столітті є визнавати державою своєї провини, як це зробила Канада по відношенню до інтернованих в роки 1 світової війни українців та ін. мешканців Австро-Угорської імперії, що емігрували за океан).

По-друге, всі народжені до 1956 року включно мають «зареєструватися», що дасть їм можливість отримати в майбутньому пільги і додатки до пенсії. Розповсюджують чутки, що доплати будуть становити до 500 доларів. (Уявіть ситуацію, як відреагують ті, які депортували кримських татар та інші народи, працювали на спецпоселеннях, в ГУЛАГ-у і врешті решт заселилися в кримськотатарські хати після війни!). щоправда, щоб отримати ці надбавки, треба отримати паспорт Росії.

Загалом же кримські татари важко переносять події. За словами багатьох людей, вони репатріацію пережили спокійніше, ніж нинішню окупацію.

Перед ними постала проблема: залишатися під окупацією (із усіма відомими наслідками) чи їхати з батьківщини. Є одні, а є інші. Що є правильним?

У роки другої світової війни перед наступом радянських військ на захід відбувалася масова еміграція українців з Західної України, які сприймали радянську окупацію гіршою, ніж німецьку. Більша частина людей, до речі, з цими ж поглядами, залишилася на своїй землі. Якби я була в тій ситуації, я б залишилася, а мій чоловік, напевно б, виїхав. І тоді він би мене вважав як таку, що співпрацює із злочинним радянським режимом, а я б дорікала йому тим, що з батьківщиною треба бути не лише в радості, а й в біді. 
Результатом третьої хвилі еміграції стало те, що вони вкорінилися в тих країнах, в яких жили, і із здобуттям незалежності в Україну не повернулися. Кримські ж татари повернулися половиною населення. Їм теж добре жилося на нових землях: всі вони мали вже будинки, роботу, облаштований побут, садки, там понароджувалися їхні діти і внуки. Однак вони кинули все і з маленькими клуночками речей легально і нелегально поверталися в Крим, жили в землянках, без прав, без грошей, у приниженні та злигоднях.

Коли тут їх питали ситі кримчани: і воно вам треба?, вони відповідали:

«Вы не понимаете что такое родина!»

Епілог

Нинішній окупований Крим дає можливість гостріше збагнути відомі істини: Україна – це все-таки територія свободи, Росія – це старомодна режимна установа. Крим українським вже не буде, але й «російським» він довго не протримається. Іншала.

Ніч з 18 на 19 лютого. Синопсис.

15.00. Руки в ноги. З сином на майдан. По дорозі приєднався чоловік. Ідемо сім'єю вулицею Богдана Хмельницького. В підземному переході через Пушкінську кричить чоловік з метро: «Не ідіть туди! Там война! Там война!» Виходимо з переходу. Сила силенна людей, яких випустили з офісів, валить в метро, питаючи: метро їде чи не їде? Здвигаємо плечима. На майдан також ідуть люди, але небгато.

Виходимо на Хрещатик і  йдемо в напрямку майдану. Видається мало людей.

Проходимо через прохід біля поштамту. Чоловіки кричать: жінкам не ходить!

16.30 (приблизно) Стоїмо біля підземного переходу біля бокового входу в поштамт. Чомусь всі дивляться на пагорби, де Жовтневий палац. Дивимося і ми.

Виступає Юрій Луценко. Звертається до беркутівців і співробітників МВС. За п'ять років його перебування міністром МВС він ні разу їх не послав на кровопролиття. Цікаво: вони його чують?

Якесь дивне затишшя.

Раптом на пагорбі величезна маса робокопів витісняє вниз по схилу різнокольорову масу людей. Ті хлинули вниз, біжать, з'їжджають, котяться. На майдані всі завмерли. Майдан завмер.

Зі сцени на беркут: «Скоти!»

Хоч кровопролиття нема, але видовище моторошне.

Деяка невпорядкованість дій беркутівців, не зовсім рівно рухаються. Зупинаються, в очікуванні нового наказу. Якесь ворушіння в рядах.

На сцені слово бере священик. Здається, греко-католик. Читає Отченаш і 12 разів «Богородиця діва радуйся!»

Водночасно, приблизно на шостій «Богородиці», вирівнюються ряди робокопів, підтягуються пару метрів вгору. Завмирають.

На сцені хтось виступає, звертаючись до беркута: мовляв ви – цеми, ви такі, як ми, подумайте, кого ви захищаєте? Як ви будете дивитися жінкам і дітям в очі? Вам пообіцяли квартири? Як ви в них житимете? Мовляв, совість замучає. Заклик відмовитися і не виконувати накази. Аргумент совісті в цій ситуації видається заслабким. Перший ряд робокопів стоїть, нагорі, біля палацу – якась метушня.

Виступає комендант Жовтневого палацу, який щойно повернувся з Жовтневго, щоб перевірити чи нікого не залишилося в будівлі. Каже, що одна частина беркуту вивертає рюкзачки євромайданівців і риються в їхніх речах. Хтось поряд каже: там, в Палаці лишилися всі продукти, одяг. Беркут мародерствує. Комендант каже, що інша половина беркуту – не побігла мародерствувати. Приходять на майдан друга частина моєі сім'ї: донька й зять. Приносять мені теплий одяг. Я перевдягаюся і перевзуваюся.

18.00 (приблизно). На сцену виходять політики. Пі-пі-пі! Хочеться ригати. Ну можна ж уже змінити платівку! Секситські заклики піти з майдану жінкам і дітям (де ви тут бачите дітей?). Пі-пі-пі. Розійтися? Жінок – півмайдану. Виступаючі явно не розуміють, як говорити  до людей на майдані.

Розчарована. Чомусь видалося, що зараз все зависне. Розвертаюся, іду додому.

Чоловік і мої діти лишаються. Чоловік іде на переговори з послами на сьому годину.

19.00. Приходжу додому, залажу в ванну, слухаю новини. Є можливість почути про ситуацію іззовні. Розумію: а) те, що говорять зі сцени для беркута – практично не має сенсу. Навіть якщо хлопці без шоломів, вони не можуть усе внятно почути. Єдиний звук, на який вони, можливо, потенційно можуть зреагувати: це впізнавана мелодика і ритміка молитви, та й то, для тих, для кого вона є впізнаваною.

 б) чую заклик керівництва беркуту: «Жінки і діти, покиньте майдан, буде здійснюватися антитерористична операція!». Пі-пі-пі! Повторюється монотонно, безперервно запис. Пі-пі-пі!

Моє почуття гідності зачеплене, я вискакую з ванни, сушу голову, вдягаюся дуже тепло і біжу на майдан.

21.00 (приблизно), виходжу дворами до Ярвалу, дивлюся чи нема тітушок. Нема. Виходжу на Прорізну, спускаюся вниз до Грінченка. Дзвонять по телефону донька і зять. «Ти де?». «Іду до вулиці Грінченка». «Кажуть, там беркут». Готуюся до розмови з беркутом. Беркута нема. Вільно проходжу на майдан.

Людей дуже багато.

Стоїмо біля поштамту, але оддалік, чомусь здається, що можуть знову завалитися балкончик і колони від вибухів шумових гранат.

Шумові гранати вибухають по дві з черговістю у 20-30 хвилин (здається). Причому кожна пара вибухів різної сили. По світловому спалаху, який за долю секунди передує звуку, вже автоматично визначаєш силу звуку, який послідує. Тому вони не лякають. Вибух може на мить перелякати від несподіванки лише тоді, коли не завважив блиск попереду.

Народ розбирає і розбиває бруківку. Видно утрамбовану землю. Стоять вервечкою: багато жінок і дівчат. Я не стаю у вервечку. Знаю, що маю простояти ніч, коли маса людей почне розсмоктуватися. Мені треба берегти сили.

Розібрали бруківку навколо фундамента колони з голубим глобусиком з голубами. Оголений фундамент. Відходжу від колони. Здається, може впасти.

Дивимося на зображення на будинках профспілок. Я питаю: як вони (уроди) ще не обезточили його? Як ще не обезточили сцену? Тим, хто тримає зображення і звук – респект!

Діпутатів нема. Пі-пі-пі! Майдан тримає Нищук. Респект.

21.30. Я стою з моїми дітьми, зятем та їхніми друзями. Друзів багато. Добре освічена молодь. Кандидати наук і менеджери середньої ланки. До нас приєднується мій чоловік. Каже, що посли пішли на нараду в МЗС.  Говоримо про переговори, які відбудуться між опозицією і Януковичем. Чомусь переконання, що вони все «розрулять». Треба лише перечекати 1,5 години. Лише питання: як їх перечекати? Молоді члени моєї родини та їхні друзі носять і передають каміння. Я стою, бережу сили. Я знаю свої сили. Я – просто масовка. Ми повинні показати світу, що ми – нормальні люди. Поряд за мною – такі самі розумні інтелігентні обличчя. Багато «вуйків». Багато молоді. Студенти. Я розрізняю їх серед маси іншої молоді. Бомжа побачила лише одного. Він був у пальті (старомодне пальто з сукна з каракулевим коміром), яке кілька днів тому нам віддали «на прання», однак ми вирішили не прати його і повернули назад. Побачили на бомжі. Посміялися. Один старий прибирає розкидані на дорозі уламки каміння на одну купу. Правильно робить, бо на одному такому я підвернула ногу. Дівчинка ходить з сміттєвим пакетом і (!!!!!) збирає сміття. Молоді кандидати наук, що біля нас, і менеджери середньої ланки відстежують на своїх ґаджетах новини іззовні.

Гупають гранати – ніхто вже не реагує. Передова палить вогонь, щоб зупинити натиск беркуту. Організовано перенесення дров, дерева. Несуть дошки, ящики. Несуть безперервно оберемками. Тягнуть по землі мішками. Жїнки і чоловіки. Жінка несе пластмасовий столик.

На сцені лише Нищук і священослужителі. Ще раз респект. Ще раз респект, хто охороняє звук і «картинку» на будинку профспілок.

Відчуваю незнайомий запах. Гази? У мене набрякає вся слизиста.

Питаю, чи є краплі в ніс? Немає ні в кого. 

24.00 (без п'яти). Розуміємо, що опозиція і президент ні про що не домовилася. Пі-пі-пі.

Ми злі і замерзлі, ідемо у моє видавництво «Дуліби», що на Бесарабці. Туалет, чай.

Повертаємося на майдан. Я не розумію: з кількох вікон профспілки валить вогонь.

Що таке? – питаю. Знизують плечима. Ще ніхто не знає, як це сталося. Де пожежники? Знизують плечима. Нема. Пі-пі-пі! Забігаючи наперед, скажу, що пожежна машина змогла протиснутися через беркут лише через годину. Пі-пі-пі! Ми стояли і дивилися, як горить величезний дім профспілки, як плавляться жалюзі, як лопаються вікна і виривається вогонь назовні і стає від доступу кисню ще сильнішим, як перекидається вогонь з однієї кімнати на іншу. Як перекинувся вогонь на другу частину будову. Без великого екрану, на якому ми дивилися панорамну картинку, сумно. Добре, що є звук. За це – респект.

Наближаюся до передової. Не доходжу. Зупиняюся біля сцени.

Діпутатів нема. Пі-пі-пі! Нищук – респект. Священики різних конфесій стоять на сцені – респект. Вони по черзі говорять. Це тримає майдан. Сестра (не побачила якої конфесії, здається римо-католичка) читає вервичку. Гупають шумові гранати. Валить вогонь, стоїть дим. Ті, що на сцені стоять. Один священик тримає ікону, розвернену в бік беркуту.

2.00. Повертаюся до поштамту.

Зі сцени оголошують: від СБУ, що по Володимирській, вийшла група тітушок.

Велика маса чоловіків кинулася туди. В тому числі, мій зять та його колишній однокурсник Юра. Зять доручає мені свою палицю.

Я думаю: може, це провокація, і зараз зі сторони Городецького повалить беркут і нас зачистять? Мене заспокоюють, що ні.

До мене час від часу підходять чоловіки і просять віддати палицю. Я відмовляю: це не моя, зятева.

Повертаються наші хлопці від «тітушок». Там достатньо людей, вони вже зайві.

Ноги і поперек гудуть. Хочеться сісти. Знаходимо біля «Мальтійської» польової кухні пеньочки для рубання дров. Сідаємо з донькою. Підходить до нас однокласник чоловіка зі Стрия Василь Бичко і розповідає, як удень вони взяли в полон майора МВС. «Де він тепер?» - питаємо. «Відвели в штаб».

Наших хлопців – нема. Носять дрова і шини. Багато дров і багато шин.

З палатки «мальтійськогої» кухні вибігає чоловік і питає, чи не змогли б ми допомогти. Ми радо погоджуємося.

Заходимо в палатку. Тепло. Переходимо в другу. Стаємо до столу. Стіл чистий. Дощечка чиста. Одноразові гумові рукавички. Стаємо і робим бутерброди для передової. Я, донька і чоловік. Один ящик канапок на десять хвилин. Через кожні десять хвилин приходить чоловік, який несе канапки на передову. Після п'ятого ящика каже: просять води.

Дівчата на кухні валяться з ніг. Хапаються за поперек. Ходять «на автоматі». Михайло – головний шеф-кухар спокійний, чемний, розважливий. Керує ситуацією. Одна з жінок каже йому: «Міша, а ти знаєш, що ми лишилися єдиною кухнею?». «Знаю». Працюють мовчки. Без паніки. Приходять люди. Їм розливають суп, чай, накладають гречку з підливкою.

Одна з кухарів, львів'янка, присіла. Слухаючи, що відбувається на сцені, каже саркастично: «Ведучий майдану (Євген Нищук) керує діями протестувальників. А де «командри»? Де політики?». Капєц.

Ми закінчили свою справу, прибрали після себе, виходимо на вулицю. На сцені – ті самі. Нищук, священики і сестра.

Оголошують, що Львів, Франківськ і Луцьк взяли ключові точки (МВС, СБУ, мерію). Це піднімає дух. Львів'яни вирушили на поміч майдану. Це піднімає дух. Піднімає дух спільне виконання гімну. Запис «Я не здамся без бою». Гімн за ніч виконується регулярно.

Беркутівська сторона від Жовтневого палацу поставила масивні прожектори, які засліплюють людей. Спершу це тривожить. Потім звикаєш.

4.00. Ми знаємо, що зараз – найтяжчий момент. І не можна йти з майдану. Ми дуже втомлені. Людей мало. Лишилися лише «ПМЖ»-майданівці, студенти, багато молодих семінаристів. На лавочках сидять жіночки, років по 60-70, гріючи одна одну і мовчать. Не йдуть з майдану. Мовчазна сила.

Оглошують, що у беркутівців – зміна на «свіжі сили». Приїхав черкаський беркут. Почалося заворушення: носилки з пораненими, одні за іншими, одні за іншими. Ведуть попід руки поранених. Одні за іншими.

Ми стоїмо. Біля нас батюшка, який щойно служив на сцені. Старий чоловік з сивою бородою. Тримає в пакеті хрест і ікону. Дивиться на все це. Не йде.

Повз нас оживився потік людей з мішками дров і каміння.

Молода дівчина підходить до нас з донькою і пропонує грілки, щоб ми приліпили на спини.

Ми даємо собі слово достояти до шостої.

Євген Нищук оголошує, що львів'яни на підході. Це піднімає настрій.

Протесувальникам допомагає вітер. Дим валить на беркут. Той відповідає водою з бранспойтів.

5.00. Не витримуємо, втомилися, хочемо іти додому. Однак повз нас ідуть на передову загони самооборони. Бачимо, що це молодь. Зелені хлопці.  Прострелює асоціація з Крутами. Серце рветься. Не можемо піти геть.

5.30. Замерзлі і втомлені повертаємося додому. Нас п'ятеро. Відчуття вини, що ми покидаємо майдан. Настрій поліпшується, коли бачимо тих, хто рухається назустріч, в напрямку майдану. Багато таксівок. «Підмога!» - думаємо ми.

Ноги не несуть. Проходимо по Грінченка. Піднімаємося по Прорізній. На «чистому повітрі» починаю кашляти. Біля Золотих воріт стоїть кобрівець і гаїшник. Зупиняють всі машини, що їдуть в напрямку майдану. Я питаю своїх: «А що буде, якщо я крикну «Банду геть!» ))) Мені радять не робити цього.

Ми демонстративно зупинилися і дивимося, як вони спинили машину.

Я не витрмала і таки гукнула весело «Банду геть!»

Приходимо додому. Включаємо новини. Відчуваю, що надихалася всякої гидоти. Голова. Кашель. Набряки.

Лягаю спати. Провалююся.